В Тайзі великій, дикий жив Ведмідь.
Тайгою особисто керував.
А звірів за рабів своїх тримав.
– Тайга моя! – ревів усім ведмідь,
Він сам був прокурором і судом,
Багато захопив чужих угідь,
Струмки, поляни, навіть дуб з дуплом.
Нікого він і чути не хотів,
Хто проти виступав – того карав,
А декого і знищити звелів,
Так двадцять років він і панував.
В сусіднім Лісі Вовк сіренький жив,
Який завжди усім допомагав,
Тих розсудив, там сварку зупинив,
А іноді й Ведмедя захищав.
Хоч він завжди вважався хижаком,
Та добрим був, ділився всім, що мав.
Ведмедя ж не вважав путівником,
і за свободу в Лісі виступав.
Він був для Лісу – наче дах для стін.
Не мав він трону, шаблі чи щита,
Але хотів для Лісу кращих змін,
А воля звірів – це його мета.
Уважно слухав, мало говорив,
дивився за порядком лісовим,
не тільки обіцяв, а ще й робив.
І чуйним був, але не був слабким.
 |
Ведмедю ж Ліс покою не давав,
Бо він чомусь вважав його своїм.
– Давай мы Лес с Тайгой объеденим.
А Вовк сказав: – Я маю інший план,
я з Альпами планую договір,
чекаю я у гості парижан,
і їхати не хочу у Сибір.
Ведмідь ревів: – Ти планы перестрой!
Зачем же Альпы, ты же не француз.
Давай твой Лес объеденим с Тайгой,
І создадим тайоженный союз.
І мовив Вовк: – Пробач, я не слуга,
Не хочу я коритися тобі.
Керуй собі, у тебе є Тайга,
Невже тобі там тісно у Тайзі?
Ведмідь пішов, образу причаїв,
Але про Ліс звичайно не забув,
під носа щось собі пробурмотів,
і до Тайги своєї повернув.
Ведмідь тоді підступний план створив.
Коли ж у Лісі захворів вожак –
Південний Клин він швидко захопив,
Пізніше Луки, потім і Байрак.
У лісі почалася метушня,
Пройшло все швидко наче уві сні,
І Вовк аж загарчав на ВедмедЯ
– Як Клин мій опинився у Тайзі?!!!
Ведмідь реве: – Ведь я здесь непричем!!!
Клинчане референдум провели!
Там говорят таежным язиком,
Они ведь добровольно отошли.
Поскаржився альпійцям сірий Вовк,
А ті занепокоєння дали,
Але почав ладнатись до війни.
Коли Ведмідь приїхав в теплий Клин,
Новотайгою землі ці назвав,
Кругом поназначав своїх старшин,
А всім місцевим щастя обіцяв.
Хто зрадив Ліс, того преміював,
Єнотів замінив на віслюків,
Когось нагородити обіцяв,
І запустив у Клин своїх Грачів.
Все на тайожну мову переклав.
Закрив місцеві органи «МіжЛіс»,
В Клину стежки широкі протоптав,
І рейтинг ВедмедЯ одразу зріс.
Та Луки і Байрак не піддались,
І звірі всі пішли на мудрий бій,
Бо там ще патріоти збереглись,
Кричали: слава Лісу! Ліс живий.
Аби прогнати з лісу ворогів,
Придумав Вовк собі цікавий план,
І як йому, без втрат і без боїв,
Ведмедя заманити у капкан.
Єнот заздалегідь мотузки сплів,
Бобер велику греблю збудував,
Ведмідь у пастку лапою ступив,
І вмить переговори розпочав.
– Ти визнай що твій Клин завжди був мій,
і це для мене буде добрий знак.
Я Луки поверну, а ще й Байрак.
А Вовк гарчить: – Південний Клин це Ліс!
Ти маєш повернути все мені,
І я вже не піду на компроміс,
Віддай мені всі землі лісові.
Нахмурився ведмідь: – Тоді війна!!!
В твоєму Лісі мій народ живе,
Твій Ліс, моя проблема вікова.
Я вирішу питання лісове.
Ліс має впасти, це моя земля,
Я цар! Я грім! Я ліс цей розірву!
А ти не вовк, для мене ти щеня,
Я тут здобуду славу вікову!
Я можу Ліс забрати за два дня,
Я лапу підніму і Ліс впаде,
Пізнаєте ви силу ВедмедЯ,
Ховайтеся усі! Ведмідь іде!
І він своїх розбійників зібрав,
Куниць, лисиць, тхорів, і борсуків,
Усіх, над ким він силу відчував,
І навіть кілька зрадників вовків.
Прийшов у Ліс мов буря і вогонь,
приніс багато горя і біди,
а звірі розбігались хто куди…
Палив дерева, гнізда руйнував,
Трава горіла, падали дуби,
Але в бою лісний народ стояв,
І гинув у цій бійні щодоби.
І Вовк сказав одноліскам своїм:
– Ми не раби! Ми сила! Ми сім’я,
Нам треба захистити власний дім,
Крім того покарати шахрая…
Зірвався вітер, Ліс кругом ревів,
Дерева гнулись, десь піднявся дим,
Але ведмідь все більше наступав,
і ліс тремтів під подихом чужим,
Ведмідь ревів, відчувши крові смак,
Граків послав у бій до кількасот.
І першим впав Орел, крилатий птах.
Це привід лісу, кращий ас-пілот.
Та Ліс не впав, Ліс бився що є сил,
Бо стали поруч, лань, єнот, їжак,
до бою стала вся сім’я шиншил,
стояли кози, лось і вовк хижак.
Ніхто не мав ні зброї ні щита,
Але коли всі разом це броня,
тому що в них одна була мета,
відбитись від страшного ВедмедЯ.
Олені стали поруч як стіна,
їжак мов танк пішов на ворогів,
а потім і Лелека підлетів.
Ведмеже військо бігло хто куди,
І слабшало щоразу день за днем,
Зазнали всі великої нужди,
Бо били їх вітрами і дощем.
Коли ведмідь залишився один,
Слабкий заручник божевільних мрій
Один як перст, без війська і старшин,
Він вирішив іти в останній бій.
Ведмідь ударив. Вовк удар спинив.
Але не впав, його підтримав Лось.
Та поле бою Вовк не залишив,
І загарчав: – Нічого, прорвемось!
Ведмідь ударив Вовка прямо в бік,
І цілився прямісінько в живіт.
Та раптом всі почули дикий крик.
За ніс ведмедя цапнув хитрий Кріт.
Ведмідь упав, повільно мов гора,
І він відчув у тиші самоту,
Лежав мерзенний, схожий на щура,
бо шлях війни веде не в висоту.
Не той сильніший, хто реве мов грім,
Не той герой, хто всюди сіє жах,
А хто боронить землю і свій дім.
Бо не у кігтях сила а в серцях.
Не можна захопити землі злом.
Коли у бій пішов за брата брат,
Коли добро стоїть за всіх гуртом.
Коли добро сильніше за булат.
Олександр Чалий © 2025 р
