Відкрийте очі люди!

Відкрийте очі, люди
Лютує сатана,

Що далі з нами буде?

У світі іде війна… 

Земля кричить від болю,

Спиніть цю дику брань, 

Людську врятуйте долю,

Від війн і руйнувань. 

Понищені будинки,

Життя людське в сльозах,

Криваві поєдинки, 

Приносять людям страх.

Цей страх переростає 

У невимовний гнів.

І кара вже чекає 

На підлих ворогів

Розвіє вітер морок, 

І згине сатана, 

Впаде підступний ворог,

Закінчиться війна. 

Затихнуть всі гармати,

Настане світлий час,

повернуться солдати,

і прийде мир до нас. 

Омиється сльозами 

Знесилена земля, 

Засіються хлібами,

Відроджені поля.

Єднаємося, люди, 

У ці запеклі дні!

Для ката кара буде,

він згине в цій війні...

 Туманне кохання

Зупинився Туман на хвилинку, І приліг у широкій долині, Та побачив у небі Хмаринку, Що витала у вільному плині. Для туману хмаринка як мрія, що з’явилась у синім безкраї, Поманила небесна стихія, де хмаринка легка пролітає. У Хмаринку Туман закохався, Тож зібрався й долину покинув. На взаємини він сподівався, І поволі до неба полинув. А Туман був густим і білявим, Наче принц у безкрайньому світі. І Хмаринка з Туманом ласкавим Поєдналися, сонцем зігріті. А в промінні палкого кохання Народились веселі краплинки. Посилають на землю вітання Милі діти Туману й Хмаринки. А в промінні палкого кохання Народились веселі краплинки. Посилають на землю вітання Милі діти Туману й Хмаринки.

 Вербині співи

Легкою луною, та понад водою, На березі пісня бринить. Ми чули з тобою, як спів над рікою, Раптово змовкає за мить… Це вітер співав у дуеті з вербою, А річка все хвилями б’є, Верба нас чарує своєю красою, І світло із місяця п’є. Вплітається вітер у вербині віти, І ніжно торкається хвиль. Він прагне одразу двома володіти, тому не шкодує зусиль. Він далі співає торкаючись хвилі, Та вже не співає верба, Вклонилася низько нічному світилі, Їй в душу закралась журба. А вітер з рікою вже хвилі гойдає, і хоче дістатись глибин, та річка холодні вали піднімає, і вітер співає один… Ось тиша постала тепер над водою А місяць багряний мовчить, сумують самотні ріка із вербою, бо серце від туги щемить. Останні акорди зависли в повітрі, а хвилі змивають сліди, Розмив місяць фарби свої на палітрі, на хвилях нічної води…

Я родом зі степу 

На півдні є степ неосяжний, 

Де вітер колише траву. 

Де простір, владика поважний,

Малює красу степову.

Цей степ як розкриті долоні,

Розлоге безмежжя полів,

А хмари неначе в поклоні, 

Тримають відлуння років. 

Туман там виходить не з неба, 

А з самого серця землі. 

У нього завжди є потреба, 

Тонути в густій ковилі.

Лягає там ніч надто різко.

За мить постає мов стіна. 

А місяць стоїть дуже низько, 

Як келих старого вина. 

Там вітер не гість, а господар, 

І півдня незримий каркас.

В степу він величний володар,

Він присуд і суд водночас. 

Там річка дарує повагу, 

Відлуння далеких часів, 

Бо пам’ять – сильніша за спрагу,

І важча від тисячі слів…

А степ — це не місце. Це — міра.

Якою вимірюють час. 

А в часі гартується віра, 

Що робить незламними нас. 

І степ як висока посвята, 

Де сонце за обрій іде, 

Приховує абрис сармата, 

І нас до причастя веде. 

Там пам’ять живе віковічна, 

У силі невтомних вітрів, 

Це сила стихійно магічна, 

Мов подихи давніх віків.

Не твоя...

– Що ж ти сину мій так зажурився?
Що мовчиш і про волю не мрієш,
Ти з роками так сильно змінився,
Чи ще мову мою розумієш?

Жінка довго на в'язня дивилась:
– Ти чому ворогам не завадив?
Я за тебе постійно молилась,
Чому ж, сину мій, ти мене зрадив?

Ти до ворога сам попросився,
І одразу схопився за зброю,
А земля на якій народився,
Раптом стала для тебе чужою.

Я за тебе боролась щосили.
Я за тебе із ворогом билась,
Чим же сину тебе спокусили?
Чому в тебе ненависть з’явилась?

– Не про тебе я думав роками,
в мене інша шанована мати,
я із нею своїми думками,
твою пісню не хочу співати.

–Заспокойся рідненький мій сину,
видно в серці твоєму руїна,
про твою я забуду провину,
не твоя я уже Україна…