Степан Андрійович

Це проста українська людина,
що вогонь запалив політичний,
у момент визначний історичний,
увійшов як бурхлива лавина.

Рідна мова і рідна Держава,
ідеали його принципові,
пролунали тоді на балконі,
як гучна політична заява.

Подолавши важкі перешкоди.
у двобій він ступив з більшовизмом,
та боровся з німецьким фашизмом,
І народ скерував до свободи.

Нас бандерівцями називають,
вороги його й досі бояться,
українці їм не покоряться,
його погляди нас надихають.

Олександр Чалий © 2025 р

Різні цінності

Ми боремося за свою культуру,
Відстоюємо гідність і свободу.
За рідну мову і літературу,
І за ментальність нашого народу.

Вони звичайно можуть нас убити,
І знищувати цілі покоління,
Будинки наші можуть розбомбити,
Від вільних міст залишити каміння.

Та нелюди звичайно розуміють,
Що прагнемо назад ми повернутись,
Вони тепер від люті скаженіють,
Війна ж надовго може затягнутись.

Тому народну спадщину руйнують,
Яка доводить нашу ідентичність,
Собори і музеї бомбардують,
Імперську демонструючи величність.

Вони воліють наш народ зламати,
Здобутки наші знищують зухвало,
Якщо в людей історію забрати,
Тоді нас наче і не існувало…

Олександр Чалий © 2024 р

Переселенці

Раніше ми ганялися за щастям,
а зараз стало зовсім навпаки.
Тепер нам заподіяли напастя…
Були ми люди, стали жебраки.

І де б ми не поїхали – чужинці,
Та й люди ми уже не молоді,
Всі дивляться неначе ми злочинці,
Ми ж раді, що лишилися живі.

 
За звичкою хапаюся за гідність,
А гідності давно уже немає,
В минулому лишилася солідність,
Надія теж поволі десь зникає…

Війна ця дика нам зламала долі,
А ми не розуміємо причину,
Ми стали наче на дорозі голі,
І навіть відчуваємо провину…

Олександр Чалий © 2024 р

Неочікуваний візит

Зайшов російський світ до України,
Як слон до порцелянової лавки,
Солдати здичавілої країни,
До нас пригнали заржавілі танки.

Брудні і неосвічені солдати,
Зі зброєю в руках і голим задом,
Бажали українців залякати,
По Києву пройтись гучним парадом.

Вбивали вони так, задля розваги,
Бо нелюди по іншому не вміли,
Коли ж розбили їхні колимаги,
То росіяни наче озвіріли.

Вони людей з будинків викрадали,
І били просто так, аби побити,
І тижнями у погребі тримали,
Аби народ свободний покорити.

Залякують, катують і вбивають,
І прагнуть диктатуру встановити,
Дітей же до росії забирають,
Бо хочуть їх в рабів перетворити.

У них якесь суспільне божевілля,
Вони прийшли живих людей вбивати.
Чи це у них якесь гірке похмілля?
Чи можна їх тепер людьми назвати?

Олександр Чалий © 2024 р

Рідна мова

Живе в народі мова солов’їна,
А в ній душа Шевченка і Франка,
Ніколи не ставала на коліна,
Дісталася ж їй доля нелегка.

Всі триста років мову руйнували,
Закручуючи серію інтриг,
Книжки московським чоботом топтали,
Придушуючи видавництво книг.

Ще й мовну запровадили цензуру,
А Філарет анафему наклав,
На книжний друк і всю літературу,
Євангелє ж спалити наказав.

 
І твори богословів сплюндрували,
Спаливши їх на вулицях Москви,
З «Вінця історії» пожежу влаштували,
Показуючи дикі норовИ.

І нищення вже стали непомірні,
Наказом імператора Петра,
Де Києво-Печерські книгозбірні,
Всі варварами спалені до тла.

Забороняли мовою писати,
Та навіть вилучали букварі,
Веліли «малороською» назвати,
Бо так їм захотілося в кремлі.

Бажали українську мову вбити,
Російські імператори й царі,
Аби могли московською служити,
Всі київські церкви й монастирі.

Коли прийшли до влади комуністи,
Вони і словники репресували,
А мову нашу, ті іще лінгвісти,
Нарєчієм місцевим називали.

Та українська знову розквітала,
Це етносу ознака головна,
вона у наших душах існувала,
казкова наша мова чарівна…

Олександр Чалий © 03.07.2012