і голосу її ти не почуєш,
і ти без неї наче не існуєш,
від цього не втечеш уже нікуди…
Колись її будинок спорожніє,
бо час летить, нікого не чекає,
і мама більше там не проживає,
і там тобі ніхто вже не зрадіє…
Колись у тебе очі засльозяться,
бо мама тобі більше не подзвонить,
ні слова вона більше не промовить,
про неї тільки спогади лишаться…
Колись в душі відчуєш порожнечу,
яку ніхто не зможе відновити,
ніхто не зможе маму замінити,
як в серці зупинити кровотечу…
Колись пізніше ти все зрозумієш,
що міг побути більше часу з нею.
її насолодитися душею,
але нічого ти уже не вдієш…
Олександр Чалий © 2025 р
