Туманне кохання

Зупинився Туман на хвилинку, І приліг у широкій долині, Та побачив у небі Хмаринку, Що витала у вільному плині. Для туману хмаринка як мрія, що з’явилась у синім безкраї, Поманила небесна стихія, де хмаринка легка пролітає. У Хмаринку Туман закохався, Тож зібрався й долину покинув. На взаємини він сподівався, І поволі до неба полинув. А Туман був густим і білявим, Наче принц у безкрайньому світі. І Хмаринка з Туманом ласкавим Поєдналися, сонцем зігріті. А в промінні палкого кохання Народились веселі краплинки. Посилають на землю вітання Милі діти Туману й Хмаринки. А в промінні палкого кохання Народились веселі краплинки. Посилають на землю вітання Милі діти Туману й Хмаринки.

 Вербині співи

Легкою луною, та понад водою, На березі пісня бринить. Ми чули з тобою, як спів над рікою, Раптово змовкає за мить… Це вітер співав у дуеті з вербою, А річка все хвилями б’є, Верба нас чарує своєю красою, І світло із місяця п’є. Вплітається вітер у вербині віти, І ніжно торкається хвиль. Він прагне одразу двома володіти, тому не шкодує зусиль. Він далі співає торкаючись хвилі, Та вже не співає верба, Вклонилася низько нічному світилі, Їй в душу закралась журба. А вітер з рікою вже хвилі гойдає, і хоче дістатись глибин, та річка холодні вали піднімає, і вітер співає один… Ось тиша постала тепер над водою А місяць багряний мовчить, сумують самотні ріка із вербою, бо серце від туги щемить. Останні акорди зависли в повітрі, а хвилі змивають сліди, Розмив місяць фарби свої на палітрі, на хвилях нічної води…

Подих ночі

Розсипані зірки мов діаманти,
І віковічний місяць на престолі.
А сиві хмари, віддані мігранти,
приховують світило мимоволі.

 
Дивує ніч своїми кольорами,
Пливуть у небі хмари поверхові,
Їх контури, підсвічені зірками,
Під місяцем мов хвилі пурпурові.

Окреслені контрастами дерева,
Шепоче вітер, граючись у листі,
Таємна і магічна атмосфера,
Панує у замореному місті.

Містичні тіні під серпанком неба,
Час ніби ненароком зупинився,
Зростає у гармонії потреба,
аби наш світ до ранку відновився.

Олександр Чалий © 2025 р

Закон природи

Не може річка пити власні води,
дерева не їдять свої плоди,
для інших жити – це закон природи,
щоб на Землі не сталося біди.

Ми маємо для себе розуміти,
життєві постулати головні,
що зовсім не для себе пахнуть квіти,
і сонце також світить не собі.

Ми маємо завжди допомагати,
і не важливо: важко це чи ні.
Людині необхідно віддавати,
заради гуманізму на Землі.

Це добре, якщо в тебе щастя буде,
але воно приходить лиш тоді,
коли навколо тебе інші люди,
щасливі будуть завдяки тобі.

Олександр Чалий © 2025 р

Гори і море

Чимало водоспадів і потоків,
беруть початок із високих гір.
Стікають води так мільйони років,
для моря це найбільший водозбір.

І гори почали вже вихвалятись,
що морю власні води віддали,
пізніше стали з моря насміхатись,
бо гори ціле море налили.

Нарешті дикі гори закричали:
– Гей ти, пустопорожнє барахло,
ми довгий час ці води наливали,
без нас тебе б давно вже не було.

 
Якби б вода не йшла тобі річками,
які з гори самі у низ течуть,
що буде із твоїми берегами,
залишиться багно і каламуть.

Нічого не сказало синє море,
оскільки воно має працювати.
Аби водою наповнялись гори,
вологу треба в небо посилати.

Олександр Чалий © 2024 р

Як обирати друзів

Один метелик лісом пролітав,
Та вирішив до мухи підлетіти,
І він тоді у неї запитав:
– Де поблизу є ароматні квіти?

– Не знаю. Я давно вже тут живу,
А квітів поблизу не помічала,
Та бачила я кучу гнойову,
Я їжу там собі вже добувала.

Багно, консервні банки та сміття,
Відвідати ти маєш неодмінно,
Повір, це справжній рай а не життя,
Ти там поїсти зможеш повноцінно.

І полетів метелик у той бік,
Де чарівний смітник перебував.
Але зустрів бджолу неподалік,
І про смітник у неї запитав.

Метелику бджола відповіла:
– Не бачила ніде я смітників.
Єдине що у лісі я знайшла,
Яскраві квіти різних кольорів.

Тут просто безліч квітів ароматних,
Тож летимо дивитися цей рай.
А ти питай лише у адекватних,
І друзів адекватних обирай.

Олександр Чалий © 2024 р