Я родом зі степу 

На півдні є степ неосяжний, 

Де вітер колише траву. 

Де простір, владика поважний,

Малює красу степову.

Цей степ як розкриті долоні,

Розлоге безмежжя полів,

А хмари неначе в поклоні, 

Тримають відлуння років. 

Туман там виходить не з неба, 

А з самого серця землі. 

У нього завжди є потреба, 

Тонути в густій ковилі.

Лягає там ніч надто різко.

За мить постає мов стіна. 

А місяць стоїть дуже низько, 

Як келих старого вина. 

Там вітер не гість, а господар, 

І півдня незримий каркас.

В степу він величний володар,

Він присуд і суд водночас. 

Там річка дарує повагу, 

Відлуння далеких часів, 

Бо пам’ять – сильніша за спрагу,

І важча від тисячі слів…

А степ — це не місце. Це — міра.

Якою вимірюють час. 

А в часі гартується віра, 

Що робить незламними нас. 

І степ як висока посвята, 

Де сонце за обрій іде, 

Приховує абрис сармата, 

І нас до причастя веде. 

Там пам’ять живе віковічна, 

У силі невтомних вітрів, 

Це сила стихійно магічна, 

Мов подихи давніх віків.

Випадкові люди

Як хтось приходить до мого життя,
Чи може на роки, чи на хвилину,
Завжди у мене дивне відчуття,
Що Бог прислав для мене цю людину.

Можливо я не вивчив свій урок,
І він прислав, аби мене навчити.
Щоб я не припускався помилок,
І треба мені ще раз пояснити.

Це може бути і для добрих справ,
Чи може для кар’єрного зростання,
Щоб я якусь важливу роль зіграв,
А може і для ніжного кохання.

А може ця людина як зоря,
Аби мені дорогу підказати,
Чи він прислав мені поводиря,
Аби мене від горя врятувати.

А може він для вас послав мене,
Щоб ви могли ці строфи прочитати,
Аби не пропустили головне,
Чи вам якісь сигнали передати.

Олександр Чалий © 2025 р

Буває

Буває, наче доля мене чує,
А іноді здається, що глуха,
Буває, мене доля стимулює,
А іноді доводить до гріха.

Буває, вона деколи говорить,
А потім розумію, що кричить.
Я думав, що вона мене бадьорить,
Прислухався, але вона мовчить.

Буває, моя доля розквітає,
Під променями теплої весни,
Буває наче снігом замітає,
Чи падає, як листя восени…

Якою б не здавалася вам доля,
Завжди ідіть до власної мети,
Вона не завдаватиме вам болю,
Її задача вас уберегти.

Олександр Чалий © 2025 р

Буває...

Буває, наче доля мене чує,
А іноді здається, що глуха,
Буває, мене доля стимулює,
А іноді доводить до гріха.

Буває, вона деколи говорить,
А потім розумію, що кричить.
Я думав, що вона мене бадьорить,
Прислухався, але вона мовчить.

Буває, моя доля розквітає,
Під променями теплої весни,
Буває наче снігом замітає,
Чи падає, як листя восени…

Якою б не здавалася вам доля,
Завжди ідіть до власної мети,
Вона не завдаватиме вам болю,
Її задача вас уберегти.

Олександр Чалий © 2025 р

Важка корона

Якщо тебе обрали королем,
але тобі корона завелика,
вона для тебе стане тягарем,
тоді ти арлекін а не владика.

Вона тобі на вуха упаде,
і ти уже нічого не почуєш,
коли у вухах сильно загуде,
ти королівство вже не побудуєш.

На очі вона зсунеться тобі,
і ти уже нічого не побачиш,
здається вона десь на голові,
а ти сидиш на троні, тихо плачеш.

а далі вона ляже на уста,
і ти уже не можеш говорити,
бо з’явиться у роті гіркота,
і ти не знаєш як це зупинити,

Коли вона на шию упаде,
нашийником уже для тебе стане,
тебе на ешафот хтось поведе,
але на тебе вже ніхто не гляне.

І вже тоді побачиш ти усе,
усе почуєш, зможеш все сказати,
але ніхто тебе вже не спасе,
ніхто тебе не схоче рятувати.

Олександр Чалий © 2024 р

Козацька душа

Колись помер один старий уже кобзар,
сміливий, вільний і нескорений козак,
Тоді поринула душа його до хмар,
перед воротами небес постав співак.

Пречисті ангели стояли на шляху,
вони зустріли із піснями кобзаря.
А далі сутності нечисті без страху,
до пекла прагнуть повести богатиря.

За те що він людей чимало порубав.
Багато крові він пролив і ріки сліз,
бо він ще в молодості битися почав.
В бою він бився наче той головоріз.

Постали ангели за душу козака:
– Він бився з ворогом у чесному бою.
Безстрашно він ворожі стримував війська.
Така душа повинна бути у раю.

Кобзар сказав тоді: – Завжди я вільно жив.
Бо без свободи – і в раю я пропаду.
Я за життя своє нікому не служив,
і після смерті теж служити не піду.

Його душа завжди свободною була,
вона і зараз десь літає в небесах.
Вона тримається людського джерела,
як кобза грає – оживає у піснях.

Олександр Чалий © 2024 р

Невдача

Як ти собі невдачу уявляєш?
З освітою працюєш двірником?
Чи з мамою в квартирі проживаєш?
За сорок, і живеш одинаком?

Насправді це інакше виглядає:
Коли живуть у шлюбі як чужі…
Буття одноманітно протікає,
Живуть, але стосунки на межі.

Поснідати ти мрієш круасаном,
Із чашечкою кави без турбот,
Гортаючи журнал перед фонтаном…
Але фактично каша і компот.

Коли на найпрестижнішій посаді,
Знаходишся неначе в колії,
Весь день ти в кабінеті, на нараді,
Працюєш і ненавидиш її.

Коли щодня ти мрієш все змінити,
Робити ж так нічого й не почав.
Не хочеш негатив цей зупинити,
Я б саме це невдачею назвав.

Олександр Чалий © 2024 р

Порозумівся

Я жив у смутку, тривога в думці, і без причини,
Робив перерви на відпочинок і повертався,
Гуляв у парку, відволікався, читав новини,
Але той смуток в моєму серці ще залишався.

Тоді поїхав одного разу я у Карпати,
Ходив у гори і піднімався на полонини,
І намагався душевний спокій там відшукати,
Допомагали мені смереки й гірські вершини.

Там я старався самоповагу відшліфувати,
Безглуздість смутку все зрозуміти я намагався,
І дуже прагнув свої печалі контролювати,
Весь час я вірив у власні сили і не здавався.

Як повернувся - тоді відкинув одноманітність,
І розібрався що дуже важко в печалі жити,
Мені вдалося перебороти свою амбітність,
Сумну реальність на власну радість перетворити.

Безглуздість смутку я розумію тепер чіткіше,
Бо сталось диво, печаль пропала одномоментно.
Немає смутку, і це для мене найголовніше,
А на буденність уже дивлюся індиферентно.

Радію сонцю, живу на дачі і без печалі,
В майбутнє вірю і культивую собі троянди,
Гуляю в лісі, відпочиваю на сіновалі,
Тому веселим я можу бути без пропаганди.

Олександр Чалий © 2024 р

Останній етап

Три етапи імперії мають,
«Утворилась, розквітла, розпалась»,
Після себе завжди залишають,
Тільки те, що колись відбувалось.

Повелося з часів фараонів,
Що імперію хтось та й зруйнує.
«У росії немає кордонів» ©,
Тож нічого її не врятує.

І вона вже не раз розпадалась,
Провести намагалась реформу,
Реваншистські ж ідеї лишались,
Бо зміняли не сутність а форму.

Вони скриню Пандори відкрили,
І процес незворотній триває.
А вже те, що вони заварили,
Поглинатиме їх і зламає.

Ця війна лише тригер процесу,
Від напруги агресор згасає,
У війні вже немає прогресу,
А в імперії криза зростає.

Час і доля працюють логічно,
Світовий хуліган помилився,
Бо давитимуть економічно,
І до санкцій весь світ долучився.

Вже іде відчуття руйнування,
Все не так як вважав імператор,
І імперія зникне остання,
З нею зникне й останній диктатор.

час,
Бо ніщо не триватиме вічно,
Перемоги старі вже минули,
Всі імперії гинуть трагічно,
Як бува, на чуже зазіхнули...

Олександр Чалий © 2024 р

Мої мрії

А я мрію у лоні природи,
Притаїтися від хвилювання,
Де живуть у обіймах свободи,
Мої спогади і сподівання.

А я мрію пройтися степами,
Доторкнутися до благодаті,
Наодинці побути з думками,
Політати на аеростаті.

А я мрію піднятися в гори,
Заховатися від божевілля,
І пірнувши в безмежні простори,
Скуштувати цілющого зілля.

Я ще мрію пожити в долині,
Окунутися в дух прохолоди,
І пройти по тінистій стежині,
Щоб послухати мову природи.

Олександр Чалий © 2024 р

Кінь і баран

На фермі якось занедужав кінь,
Зітхнув ветеринар: - А що робити,
Якщо за ніч не буде просвітлінь,
То змушений коня я усипити.

 
А в ранці кінь піднятися не зміг,
Аж тут до нього підійшов баран,
І він коня від смерті застеріг:
– Вставай, бо усипить ветеринар.

Як кінь піднявся, фермер закричав:
– Це необхідно нам відсвяткувати!!!
І з радості відразу наказав,
Дружині стіл святковий накривати.

– А щоб гостей усіх почастувати,
У мене є ідея непогана,
Аби було із чого готувати,
З нагоди ми заріжемо барана.

 
Олександр Чалий © 2024 р

Останнє сальто

Він на арені виступав,
Красива музика лунала,
Відповідально працював,
А публіка аплодувала.

Акробатичні елементи,
Красиві сальто і шпагати,
І знову ці аплодисменти,
І просять ще раз показати…

Відмінно виступив на біс,
І публіка аплодувала,
То був найкращий бенефіс,
Але вистава ще тривала.

Він номеру віддав всі сили,
Давно вже так не виступав,
А глядачі на біс просили,
Та й імпрессаріо благав…

– Коронне сальто покажи,
Всього одне, вони ж благають,
Для слави цирку послужи,
Тебе ж артистом називають…

Він проявив самоповагу,
Останнє сальто показав,
Але не втримав рівновагу,
Вмить на арені вже лежав.

Вистава до кінця дійшла,
І винесли ентузіаста,
А публіка собі пішла,
Дивитись іншого гімнаста.

Олександр Чалий © 2024 р