Все на потім ми звикли лишати,
Своїх рідних привчили терпіти,
Та не можемо вже пригадати,
Як давно дарували їм квіти.
Головному нам треба навчитись:
Плине час, і свого вимагає.
Ми не маємо права спізнитись,
Просто потім запізно буває.
І вже квіти несуть до людини,
Коли пам'ять у серці пульсує,
А людина в свої роковини,
Запах квітів уже не відчує…
