Пекло

Це місце в світі душа страждає,
Бо в грішників суворе виховання,
Там кожен в казані перебуває,
І всі несуть нестерпне покарання.

Все правильно і все там справедливо,
Спокутують гріхи свої злочинці,
Тирани там караються жахливо,
А на вогні всі злодії і вбивці.

Та в пеклі там свого вогню не має,
бо все іде за схемою простою,
де кожен за свій гріх відповідає,
і свій вогонь приносить із собою…

Олександр Чалий © 2024 р

Щира віра

Яким спекотним виявилось літо,
страшна посуха виснажила поле.
А соняшники сонцем перегріті,
їх навіть не відвідували бджоли.

Тоді до церкви всі прийшли селяни,
священник їм сказав слова глибинні,
що ви, як православні християни,
молитися із вірою повинні.

Увесь наступний тиждень всі молились,
збиралися по три рази на день,
уважно вони в Біблію дивились,
і співали праведних пісень.

В неділю біля церкви всі зібрались,
і знову до священника прийшли,
– Ми на молитву Отче сподівались,
але нічого ще не досягли.

Щодня ми всі збиралися й молились,
дощу як не було, так і немає.
Той відповів: – Хоча ви і хрестились,
сама молитва не допомагає.

На жаль весь час ви молитесь без віри.
Без віри і сьогодні ви прийшли.
І я скажу, ви просто лицеміри…
Ви навіть парасольки не взяли.

Олександр Чалий © 2024 р

Ненависть та гнів

Ненависть це антонім до любові,

любов же є бажанням благодаті.
Для злагоди є людяність в основі,
а зло завжди формується в диктаті.

Ненависть дуже легко зрозуміти,
це нашої душі до зла взаємність,
допоки зло це буде поряд жити,
то буде жити й дика ця системність.

Ненависть може збурити жорстокість,
і вади протилежні до чесноти,
Огидність, віроломність і підступність,
усе суспільство зможуть розколоти.

Одна зневага душу вже дратує,
і хто від горя нашого радіє,
ненависті політику формує,
і від людської крові скаженіє.

А гнів бажанням помсти буде жити,
за дійсну чи надуману зневагу,
Аби цю ситуацію змінити,
ми маєм здобути перевагу.

Ненависть не вирішує проблеми,
оскільки лише гнів вона пробуде.
Жорстокість розповсюджують нікчеми,
А гніву без ненависті не буде.

Олександр Чалий © 2024 р

Свароже коло, або Місяць покотився по сузір’ям

Раніше, у слов’янській міфології, Місяць називали Колобком, а рух Місяця по сузір’ям називався Сварожим колом. Були сузір’я Вепра, Лебідя, Ворона, Ведмедя, Вовка, Лисиці.

 
Жили якось баба й дід,
жили дуже скромно,
був у них малий дохід,
їли економно.
Якось каже бабі дід:
– Ніколи й присісти,
приготуй мені обід,
дуже хочу їсти.
– Закінчилося пшоно, –
Баба закричала:
– Я з комори все зерно
Вчора ще забрала.
– Тихо баба, не кричи, –
Дід відповідає:
– Колобка мені спечи,
Як пшона немає.
По засікам пошкребла,
Борошна зібрала,
Замісила як змогла,
І у піч поклала.
Швидко спікся колобок,
Баба хліб дістала,
Вистигати в холодок,
На вікно поклала.
Пішов дощик із зірок,
В небі деревлянському,
Покотився колобок,
По шляху чумацькому.
По дорозі вепра стрів,
Навіть не злякався,
Вепр шматочок відкусив,
Колобок сміявся.
По дорозі повернув,
лебедя побачив,
лебідь трішки відщипнув,
бодай не віддячив.
Потім ворон наздогнав,
З ним поговорили,
Ворон з боку поклював,
І злетів щосили.
Покотився колобок,
З ведмедем зустрівся,
Відкусив ведмідь шматок,
Навіть не наївся.
Потім вовк його вхопив,
З колобком погрався,
Теж частинку відкусив,
Миттю попрощався.
Тут лисиця підійшла,
Теж йому зраділа,
Різко вгору підняла,
І мерщій доїла.

Олександр Чалий © 2024 р

Порозумівся

Я жив у смутку, тривога в думці, і без причини,
Робив перерви на відпочинок і повертався,
Гуляв у парку, відволікався, читав новини,
Але той смуток в моєму серці ще залишався.

Тоді поїхав одного разу я у Карпати,
Ходив у гори і піднімався на полонини,
І намагався душевний спокій там відшукати,
Допомагали мені смереки й гірські вершини.

Там я старався самоповагу відшліфувати,
Безглуздість смутку все зрозуміти я намагався,
І дуже прагнув свої печалі контролювати,
Весь час я вірив у власні сили і не здавався.

Як повернувся - тоді відкинув одноманітність,
І розібрався що дуже важко в печалі жити,
Мені вдалося перебороти свою амбітність,
Сумну реальність на власну радість перетворити.

Безглуздість смутку я розумію тепер чіткіше,
Бо сталось диво, печаль пропала одномоментно.
Немає смутку, і це для мене найголовніше,
А на буденність уже дивлюся індиферентно.

Радію сонцю, живу на дачі і без печалі,
В майбутнє вірю і культивую собі троянди,
Гуляю в лісі, відпочиваю на сіновалі,
Тому веселим я можу бути без пропаганди.

Олександр Чалий © 2024 р