Вірші для душі... Сила слова.

27 грудня 2024

У невід якось устриці попались,
з уловом їх до хати принесли,
вони на порятунок сподівались,
але вже задихались без води.

Стояла в хаті лиховісна тиша,
загибель неминуча їм прийшла…
Та звідки не візьмись з’явилась миша,
і устриця проситись почала:

– Послухай, мишко, – устриця змолилась:
візьми мене й до моря віднеси.
А миша зацікавлено дивилась:
Вона мабуть смачніше ковбаси...

Ти подивись яка дурна істота,
надіється, що я її спасу,
вона ж сама іде до мого рота.
– Звичайно я до моря віднесу.

Ти в раковині б стулки розтулила,
щоб зручно я могла тебе нести.
їй миша так ґрунтовно говорила,
відкрилася, аби допомогти.

Тут миша морду сунула щосили,
забула про безпечність вже сама,
одразу стулки устриця закрила,
між стулками лишилась голова.

Немов капканом голову здавило,
від болю бідолашна аж кричіть,
та ледве мишка вирвалась безсила,
позаду неї кішка вже стоїть.

Чимало водоспадів і потоків,
беруть початок із високих гір.
Стікають води так мільйони років,
для моря це найбільший водозбір.

І гори почали вже вихвалятись,
що морю власні води віддали,
пізніше стали з моря насміхатись,
бо гори ціле море налили.

Нарешті дикі гори закричали:
– Гей ти, пустопорожнє барахло,
ми довгий час ці води наливали,
без нас тебе б давно вже не було.

Якби б вода не йшла тобі річками,
які з гори самі у низ течуть,
що буде із твоїми берегами,
залишиться багно і каламуть.

Нічого не сказало синє море,
оскільки воно має працювати.
Аби водою наповнялись гори,
вологу треба в небо посилати.

А час мерехтить і горить,
бо ми є життєвим фрагментом.
Він піниться і тріпотить,
а ми скористались моментом.

Ми місце своє зайняли,
поклалися на підсвідомість.
Батьки нас сюди привели,
і ми летимо в невідомість.

Ми в просторі цім живемо,
і дні наші тихо стікають.
Ми тут і їмо і спимо,
і всі це життям називають.

Ми полум’я передали,
і дерево вже посадили,
зробили ми все що змогли,
і слід після себе лишили.

А час мерехтить і горить,
хвилини нам тихо шепочуть.
Ще музика наша звучить,
та сумніви нерви лоскочуть.

Олександр Чалий © 2024 р

Смертельні ворожі ракети,
з військових летять кораблів,
стріляють важкі міномети,
і бомби летять з літаків.

І знову в окоп прилетіло,
калюжами кров на землі,
Ворони клюють мертве тіло,
немає кінця цій війні.

Мерзенна війна ще триває,
хтось ворога взяв на приціл,
а сморід убитих зростає,
і кількість розкладених тіл.

Воюють і гинуть солдати,
Співають військові пісні,
І знову стріляють гармати,
на цій нескінченній війні.

Олександр Чалий  ©  2024

Зібрався якось дід до магазину,
приблудному коту пшона купити,
бо діду стало шкода цю тварину,
не міг кота голодним залишити.

Почувши про пшоно, онук питає;
– Ой, діду, якось дивно ти жартуєш,
скажи мені, а що це означає?
Невже кота пшоном ти нагодуєш?

А дід сміється: – Все я розумію,
я знаю, що пшона кіт не сприймає.
Пшоно я біля ґанку все розсію,
Злетяться горобці, нехай спіймає.