Вірші для душі... Сила слова.

01 січня 2025

А любов живе у свідомості,
як гірський струмок розливається,
і пливе вона в невагомості,
доля весело з нею грається.

І несе любов нас до пристрасті,
дзюркотить струмок розганяється,
вир затягує в річку ніжності,
зупинятися не збирається.

А любов пливе до взаємності,
море близькості починається,
течія несе в невід’ємності,
на відносини опирається.

А веде любов до стабільності,
де емоції відкриваються,
океан такий весь у ніжності,
тут закохані оселяються.

Олександр Чалий © 2025 р

Я живу чомусь зачарований,
забаганками потаємними.
Почуттями я коронований,
і стосунками невід’ємними.

Несподівано ми зустрілися,
світле полум’я у твоїх очах.
Почуття земні розгорілися,
оселилися у обох серцях.

Наші пристрасті всі оголені,
і шляхи земні перетнулися.
Заборони всі нам дозволені,
наші погляди відгукнулися.

Мене подихом ти розтоплюєш,
доторкнулася ніжним опіком.
Ти п’яниш мене обеззброюєш,
упиваюся твоїм дотиком.

Завтра сонце підніметься знову,
тільки зникне нічна пелена,
дасть комусь ще добу додаткову,
а комусь і приділить сповна.

Завтра з’явиться чиста сторінка,
хтось напише в ній мудрі слова,
в когось буде висока оцінка,
а для когось вона рокова.

Кожен пише, як сам розуміє,
слово мудре, а може й дурне,
пише тим, яким сам володіє,
хтось веселе, а хтось і сумне.

Хтось про злети а хтось про падіння,
всі записують долю свою,
хтось записує місцем сидіння,
а хтось наче дає інтерв’ю.

А нам хочеться ще дописати,
тільки час все сильніше летить,
він не може нас довго чекати,
але може комусь пощастить.

У невід якось устриці попались,
з уловом їх до хати принесли,
вони на порятунок сподівались,
але вже задихались без води.

Стояла в хаті лиховісна тиша,
загибель неминуча їм прийшла…
Та звідки не візьмись з’явилась миша,
і устриця проситись почала:

– Послухай, мишко, – устриця змолилась:
візьми мене й до моря віднеси.
А миша зацікавлено дивилась:
Вона мабуть смачніше ковбаси...

Ти подивись яка дурна істота,
надіється, що я її спасу,
вона ж сама іде до мого рота.
– Звичайно я до моря віднесу.

Ти в раковині б стулки розтулила,
щоб зручно я могла тебе нести.
їй миша так ґрунтовно говорила,
відкрилася, аби допомогти.

Тут миша морду сунула щосили,
забула про безпечність вже сама,
одразу стулки устриця закрила,
між стулками лишилась голова.

Немов капканом голову здавило,
від болю бідолашна аж кричіть,
та ледве мишка вирвалась безсила,
позаду неї кішка вже стоїть.

Чимало водоспадів і потоків,
беруть початок із високих гір.
Стікають води так мільйони років,
для моря це найбільший водозбір.

І гори почали вже вихвалятись,
що морю власні води віддали,
пізніше стали з моря насміхатись,
бо гори ціле море налили.

Нарешті дикі гори закричали:
– Гей ти, пустопорожнє барахло,
ми довгий час ці води наливали,
без нас тебе б давно вже не було.

Якби б вода не йшла тобі річками,
які з гори самі у низ течуть,
що буде із твоїми берегами,
залишиться багно і каламуть.

Нічого не сказало синє море,
оскільки воно має працювати.
Аби водою наповнялись гори,
вологу треба в небо посилати.