Зачарований

Я живу чомусь зачарований,
забаганками потаємними.
Почуттями я коронований,
і стосунками невід’ємними.

Несподівано ми зустрілися,
світле полум’я у твоїх очах.
Почуття земні розгорілися,
оселилися у обох серцях.

 
Наші пристрасті всі оголені,
і шляхи земні перетнулися.
Заборони всі нам дозволені,
наші погляди відгукнулися.

Мене подихом ти розтоплюєш,
доторкнулася ніжним опіком.
Ти п’яниш мене обеззброюєш,
упиваюся твоїм дотиком.

Олександр Чалий © 2024 р

Книга життя

Завтра сонце підніметься знову,
тільки зникне нічна пелена,
дасть комусь ще добу додаткову,
а комусь і приділить сповна.

Завтра з’явиться чиста сторінка,
хтось напише в ній мудрі слова,
в когось буде висока оцінка,
а для когось вона рокова.

Кожен пише, як сам розуміє,
слово мудре, а може й дурне,
пише тим, яким сам володіє,
хтось веселе, а хтось і сумне.

Хтось про злети а хтось про падіння,
всі записують долю свою,
хтось записує місцем сидіння,
а хтось наче дає інтерв’ю.

А нам хочеться ще дописати,
тільки час все сильніше летить,
він не може нас довго чекати,
але може комусь пощастить.

Олександр Чалий © 2024

Устриця і миша

У невід якось устриці попались,
з уловом їх до хати принесли,
вони на порятунок сподівались,
але вже задихались без води.

Стояла в хаті лиховісна тиша,
загибель неминуча їм прийшла…
Та звідки не візьмись з’явилась миша,
і устриця проситись почала:

– Послухай, мишко, – устриця змолилась:
візьми мене й до моря віднеси.
А миша зацікавлено дивилась:
Вона мабуть смачніше ковбаси...

Ти подивись яка дурна істота,
надіється, що я її спасу,
вона ж сама іде до мого рота.
– Звичайно я до моря віднесу.

Ти в раковині б стулки розтулила,
щоб зручно я могла тебе нести.
їй миша так ґрунтовно говорила,
відкрилася, аби допомогти.

Тут миша морду сунула щосили,
забула про безпечність вже сама,
одразу стулки устриця закрила,
між стулками лишилась голова.

Немов капканом голову здавило,
від болю бідолашна аж кричіть,
та ледве мишка вирвалась безсила,
позаду неї кішка вже стоїть.

 
Олександр Чалий © 2024

Гори і море

Чимало водоспадів і потоків,
беруть початок із високих гір.
Стікають води так мільйони років,
для моря це найбільший водозбір.

І гори почали вже вихвалятись,
що морю власні води віддали,
пізніше стали з моря насміхатись,
бо гори ціле море налили.

Нарешті дикі гори закричали:
– Гей ти, пустопорожнє барахло,
ми довгий час ці води наливали,
без нас тебе б давно вже не було.

 
Якби б вода не йшла тобі річками,
які з гори самі у низ течуть,
що буде із твоїми берегами,
залишиться багно і каламуть.

Нічого не сказало синє море,
оскільки воно має працювати.
Аби водою наповнялись гори,
вологу треба в небо посилати.

Олександр Чалий © 2024 р

Ми в часі

А час мерехтить і горить,
бо ми є життєвим фрагментом.
Він піниться і тріпотить,
а ми скористались моментом.

Ми місце своє зайняли,
поклалися на підсвідомість.
Батьки нас сюди привели,
і ми летимо в невідомість.

Ми в просторі цім живемо,
і дні наші тихо стікають.
Ми тут і їмо і спимо,
і всі це життям називають.

Ми полум’я передали,
і дерево вже посадили,
зробили ми все що змогли,
і слід після себе лишили.

А час мерехтить і горить,
хвилини нам тихо шепочуть.
Ще музика наша звучить,
та сумніви нерви лоскочуть.

Олександр Чалий © 2024 р

Мерзенна війна

Смертельні ворожі ракети,
з військових летять кораблів,
стріляють важкі міномети,
і бомби летять з літаків.

І знову в окоп прилетіло,
калюжами кров на землі,
Ворони клюють мертве тіло,
немає кінця цій війні.

Мерзенна війна ще триває,
хтось ворога взяв на приціл,
а сморід убитих зростає,
і кількість розкладених тіл.

Воюють і гинуть солдати,
Співають військові пісні,
І знову стріляють гармати,
на цій нескінченній війні.

Олександр Чалий © 2024

Кіт і пшоно

Зібрався якось дід до магазину,
приблудному коту пшона купити,
бо діду стало шкода цю тварину,
не міг кота голодним залишити.

Почувши про пшоно, онук питає;
– Ой, діду, якось дивно ти жартуєш,
скажи мені, а що це означає?
Невже кота пшоном ти нагодуєш?

А дід сміється: – Все я розумію,
я знаю, що пшона кіт не сприймає.
Пшоно я біля ґанку все розсію,
Злетяться горобці, нехай спіймає.

Олександр Чалий © 2024 р

Насіння любові

Як землероб пакет насіння має,
Він цей пакет в комору покладе,
І на весні у землю висіває,
Інакше це насіння пропаде.

 
А вже коли на полі позбирає,
ретельно обмолотить колоски,
він потім це насіння очищає,
дбайливо засипаючи в мішки.

Підходиш до землі із піклуванням,
сторицею віддасть тобі земля.
Те саме відбувається з коханням,
його віддати маєш ти щодня.

Бо формула людського існування,
емоції, бажання і свідомість,
і скільки віддаси свого кохання,
стільки і отримаєш натомість.

Якщо ти не спроможний віддавати,
немов той фермер із кульком зерна,
який не хоче землю засівати,
коли уже в розгарі посівна.

Олександр Чалий © 2024

Добрі справи

Часто люди роблять добрі справи,

через особисту доброту.

Кожен має внутрішні підстави,

ставлячи підтримку за мету.

Деякі це роблять із користі,

першими десь вигоду знайти.

Мають інтереси особисті,

для тріумфу власної мети.

Нащо треба знати нам причини,

справжню мотивацію цього.

Добрі справи кожної людини,

користь нам приносять все одно.

Олександр Чалий © 2024 р

Безмовний крик

Розповісти я хочу те, про що мовчу,

але не може говорити мій язик.

кричати хочу, але тихо шепочу,

я просто звик.

Давно я думаю про це і все мовчу,

але ніхто не чує мій безмовний крик,

і я від цього вже нікуди не втечу,

бо я вже звик.

Я вислуховую про це, але мовчу,

неначе в школі шолудивий ученик,

і від обурення уже не трепечу,

я просто звик.

Я пережити маю те, про що мовчу,

та загоряюся неначе той сірник,

завжди нервуюся, але я не кричу,

бо я мужик.

Олександр Чалий © 2024 р 

Добрі наміри

Велика повінь сталася,
І ліс весь затопила,
А мавпа не злякалася,
Кмітливість проявила.

До низу подивилася,
З безпечної місцини,
Бо риба там з’явилася,
Останньої хвилини.

Рибину стрімко понесло,
В бурхливому потоці,
Її водою залило,
В річному водостоці.

І мавпа нахилилася,
З хорошою метою,
На гілці опустилася
Над бурною рікою.

І ледве не втопилася,
Рятуючи рибину,
Від щастя вся світилася,
Сама спасла тварину.

У кожного трапляється,
Таке оторопіння,
Коли він покладається,
На власне розуміння.

 
Олександр Чалий © 2024 р

Важка корона

Якщо тебе обрали королем,
але тобі корона завелика,
вона для тебе стане тягарем,
тоді ти арлекін а не владика.

Вона тобі на вуха упаде,
і ти уже нічого не почуєш,
коли у вухах сильно загуде,
ти королівство вже не побудуєш.

На очі вона зсунеться тобі,
і ти уже нічого не побачиш,
здається вона десь на голові,
а ти сидиш на троні, тихо плачеш.

а далі вона ляже на уста,
і ти уже не можеш говорити,
бо з’явиться у роті гіркота,
і ти не знаєш як це зупинити,

Коли вона на шию упаде,
нашийником уже для тебе стане,
тебе на ешафот хтось поведе,
але на тебе вже ніхто не гляне.

І вже тоді побачиш ти усе,
усе почуєш, зможеш все сказати,
але ніхто тебе вже не спасе,
ніхто тебе не схоче рятувати.

Олександр Чалий © 2024 р

Зла правда

Жила колись людина,

і правду всім казала,

яка була причина,

вона й сама не знала.

Побачила кривого,

калікою назвала.

Побачила сліпого,

Незрячим обізвала.

Зустріла якось жінку,

з поклажею важкою,

і їй дала оцінку:

«Живе вона з дочкою.

Вона ж моя сусідка,

я все про неї знаю,

немає чоловіка,

сама все піднімає».

Не робить зла людина,

а тільки правду каже,

та в тому то й причина,

вона цим зло розв’яже.

Що з правдою робити,

як нічого сказати?

Щоб зло не ворушити,

то краще промовчати.

Олександр Чалий © 2024 р 

Сила кохання

Кохання силу величезну має,

а в чому ж полягає його сила?

Чимало воно людям пробачає,

аби людина тільки попросила.

Кохання може зраду пробачати,

бо не буває зради без потреби,

людина має змогу порівняти,

найкращого шукаючи для себе.

Кохання може злобу пробачати,

коли хтось у становищі скрутному,

бо злобу можна мудрістю забрати,

вона короткочасна в основному.

Брехню кохання легко пробачає,

брехня не може змінювати долю,

вона завжди від відчаю буває,

від небажання завдавати болю.

Кохання і образу пробачає,

хоча образа подруга печалі.

Кохання розуміє і приймає,

і майже все пробачить в ідеалі.

Та в с віті є одне, чому кохання,

ніколи оправдання не шукає,

яке завжди веде до руйнування.

Байдужості воно не пробачає.

Олександр Чалий © 2024 р

Дитинство

Десь залишилася казка,

татове тепле слово,

мамина ніжна ласка,

там було все чудово.

Десь залишилося диво,

в теплих обіймах мами,

де я гуляв щасливо,

тихими вечорами.

Десь залишилися мрії,

давні мої бажання,

щирі дитячі надії,

де не було страждання.

Часом згадаю минуле,

голос матусин чую,

швидко роки промайнули,

я за дитинством сумую…

Олександр Чалий © 2024 р

 

Козацька душа

Колись помер один старий уже кобзар,
сміливий, вільний і нескорений козак,
Тоді поринула душа його до хмар,
перед воротами небес постав співак.

Пречисті ангели стояли на шляху,
вони зустріли із піснями кобзаря.
А далі сутності нечисті без страху,
до пекла прагнуть повести богатиря.

За те що він людей чимало порубав.
Багато крові він пролив і ріки сліз,
бо він ще в молодості битися почав.
В бою він бився наче той головоріз.

Постали ангели за душу козака:
– Він бився з ворогом у чесному бою.
Безстрашно він ворожі стримував війська.
Така душа повинна бути у раю.

Кобзар сказав тоді: – Завжди я вільно жив.
Бо без свободи – і в раю я пропаду.
Я за життя своє нікому не служив,
і після смерті теж служити не піду.

Його душа завжди свободною була,
вона і зараз десь літає в небесах.
Вона тримається людського джерела,
як кобза грає – оживає у піснях.

Олександр Чалий © 2024 р

Невдача

Як ти собі невдачу уявляєш?
З освітою працюєш двірником?
Чи з мамою в квартирі проживаєш?
За сорок, і живеш одинаком?

Насправді це інакше виглядає:
Коли живуть у шлюбі як чужі…
Буття одноманітно протікає,
Живуть, але стосунки на межі.

Поснідати ти мрієш круасаном,
Із чашечкою кави без турбот,
Гортаючи журнал перед фонтаном…
Але фактично каша і компот.

Коли на найпрестижнішій посаді,
Знаходишся неначе в колії,
Весь день ти в кабінеті, на нараді,
Працюєш і ненавидиш її.

Коли щодня ти мрієш все змінити,
Робити ж так нічого й не почав.
Не хочеш негатив цей зупинити,
Я б саме це невдачею назвав.

Олександр Чалий © 2024 р

Різні цінності

Ми боремося за свою культуру,
Відстоюємо гідність і свободу.
За рідну мову і літературу,
І за ментальність нашого народу.

Вони звичайно можуть нас убити,
І знищувати цілі покоління,
Будинки наші можуть розбомбити,
Від вільних міст залишити каміння.

Та нелюди звичайно розуміють,
Що прагнемо назад ми повернутись,
Вони тепер від люті скаженіють,
Війна ж надовго може затягнутись.

Тому народну спадщину руйнують,
Яка доводить нашу ідентичність,
Собори і музеї бомбардують,
Імперську демонструючи величність.

Вони воліють наш народ зламати,
Здобутки наші знищують зухвало,
Якщо в людей історію забрати,
Тоді нас наче і не існувало…

Олександр Чалий © 2024 р

Образа і людина

Образа це тваринка майже дика,
вона не має жити у Людині.
Як правило, проблема невелика,
але Образа, це сестра Гордині.

На вигляд ця тваринка не шкідлива,
значної шкоди принести не може,
але вона в’юнка і вередлива,
Людину дуже легко переможе.

Якщо ж вона в Людині оселилась,
звичайно розпочне вередувати.
Коли уже Людина підкорилась,
їй хочеться тваринку врятувати.

 
Весь час Людина думає про неї,
про неї тільки й може розмовляти.
Отримавши великі привілеї,
Образа починає під’їдати.

І їсть усе, що знайде в середині,
волокна, нерви, м’язи і судини,
відкушує спочатку по клітині,
а далі й цілі органи Людини.

Людина починає відчувати,
що там болить, там коле, там стріляє,
та вже не може без Образи існувати,
Образа ж їсть і далі підростає.

Людина вже старіє і хворіє,
Образу невтямки їй відпустити,
Вона сама того не розуміє,

Що без образи легше стане жити…

Олександр Чалий © 2024 р

Пекло

Це місце в світі душа страждає,
Бо в грішників суворе виховання,
Там кожен в казані перебуває,
І всі несуть нестерпне покарання.

Все правильно і все там справедливо,
Спокутують гріхи свої злочинці,
Тирани там караються жахливо,
А на вогні всі злодії і вбивці.

Та в пеклі там свого вогню не має,
бо все іде за схемою простою,
де кожен за свій гріх відповідає,
і свій вогонь приносить із собою…

Олександр Чалий © 2024 р

Щира віра

Яким спекотним виявилось літо,
страшна посуха виснажила поле.
А соняшники сонцем перегріті,
їх навіть не відвідували бджоли.

Тоді до церкви всі прийшли селяни,
священник їм сказав слова глибинні,
що ви, як православні християни,
молитися із вірою повинні.

Увесь наступний тиждень всі молились,
збиралися по три рази на день,
уважно вони в Біблію дивились,
і співали праведних пісень.

В неділю біля церкви всі зібрались,
і знову до священника прийшли,
– Ми на молитву Отче сподівались,
але нічого ще не досягли.

Щодня ми всі збиралися й молились,
дощу як не було, так і немає.
Той відповів: – Хоча ви і хрестились,
сама молитва не допомагає.

На жаль весь час ви молитесь без віри.
Без віри і сьогодні ви прийшли.
І я скажу, ви просто лицеміри…
Ви навіть парасольки не взяли.

Олександр Чалий © 2024 р

Ненависть та гнів

Ненависть це антонім до любові,

любов же є бажанням благодаті.
Для злагоди є людяність в основі,
а зло завжди формується в диктаті.

Ненависть дуже легко зрозуміти,
це нашої душі до зла взаємність,
допоки зло це буде поряд жити,
то буде жити й дика ця системність.

Ненависть може збурити жорстокість,
і вади протилежні до чесноти,
Огидність, віроломність і підступність,
усе суспільство зможуть розколоти.

Одна зневага душу вже дратує,
і хто від горя нашого радіє,
ненависті політику формує,
і від людської крові скаженіє.

А гнів бажанням помсти буде жити,
за дійсну чи надуману зневагу,
Аби цю ситуацію змінити,
ми маєм здобути перевагу.

Ненависть не вирішує проблеми,
оскільки лише гнів вона пробуде.
Жорстокість розповсюджують нікчеми,
А гніву без ненависті не буде.

Олександр Чалий © 2024 р

Свароже коло, або Місяць покотився по сузір’ям

Раніше, у слов’янській міфології, Місяць називали Колобком, а рух Місяця по сузір’ям називався Сварожим колом. Були сузір’я Вепра, Лебідя, Ворона, Ведмедя, Вовка, Лисиці.

 
Жили якось баба й дід,
жили дуже скромно,
був у них малий дохід,
їли економно.
Якось каже бабі дід:
– Ніколи й присісти,
приготуй мені обід,
дуже хочу їсти.
– Закінчилося пшоно, –
Баба закричала:
– Я з комори все зерно
Вчора ще забрала.
– Тихо баба, не кричи, –
Дід відповідає:
– Колобка мені спечи,
Як пшона немає.
По засікам пошкребла,
Борошна зібрала,
Замісила як змогла,
І у піч поклала.
Швидко спікся колобок,
Баба хліб дістала,
Вистигати в холодок,
На вікно поклала.
Пішов дощик із зірок,
В небі деревлянському,
Покотився колобок,
По шляху чумацькому.
По дорозі вепра стрів,
Навіть не злякався,
Вепр шматочок відкусив,
Колобок сміявся.
По дорозі повернув,
лебедя побачив,
лебідь трішки відщипнув,
бодай не віддячив.
Потім ворон наздогнав,
З ним поговорили,
Ворон з боку поклював,
І злетів щосили.
Покотився колобок,
З ведмедем зустрівся,
Відкусив ведмідь шматок,
Навіть не наївся.
Потім вовк його вхопив,
З колобком погрався,
Теж частинку відкусив,
Миттю попрощався.
Тут лисиця підійшла,
Теж йому зраділа,
Різко вгору підняла,
І мерщій доїла.

Олександр Чалий © 2024 р

Порозумівся

Я жив у смутку, тривога в думці, і без причини,
Робив перерви на відпочинок і повертався,
Гуляв у парку, відволікався, читав новини,
Але той смуток в моєму серці ще залишався.

Тоді поїхав одного разу я у Карпати,
Ходив у гори і піднімався на полонини,
І намагався душевний спокій там відшукати,
Допомагали мені смереки й гірські вершини.

Там я старався самоповагу відшліфувати,
Безглуздість смутку все зрозуміти я намагався,
І дуже прагнув свої печалі контролювати,
Весь час я вірив у власні сили і не здавався.

Як повернувся - тоді відкинув одноманітність,
І розібрався що дуже важко в печалі жити,
Мені вдалося перебороти свою амбітність,
Сумну реальність на власну радість перетворити.

Безглуздість смутку я розумію тепер чіткіше,
Бо сталось диво, печаль пропала одномоментно.
Немає смутку, і це для мене найголовніше,
А на буденність уже дивлюся індиферентно.

Радію сонцю, живу на дачі і без печалі,
В майбутнє вірю і культивую собі троянди,
Гуляю в лісі, відпочиваю на сіновалі,
Тому веселим я можу бути без пропаганди.

Олександр Чалий © 2024 р

Переселенці

Раніше ми ганялися за щастям,
а зараз стало зовсім навпаки.
Тепер нам заподіяли напастя…
Були ми люди, стали жебраки.

І де б ми не поїхали – чужинці,
Та й люди ми уже не молоді,
Всі дивляться неначе ми злочинці,
Ми ж раді, що лишилися живі.

 
За звичкою хапаюся за гідність,
А гідності давно уже немає,
В минулому лишилася солідність,
Надія теж поволі десь зникає…

Війна ця дика нам зламала долі,
А ми не розуміємо причину,
Ми стали наче на дорозі голі,
І навіть відчуваємо провину…

Олександр Чалий © 2024 р

Істерія війни

Майже сорок мільйонів людей,
ще у першій війні світовій,
стариків і жінок і дітей,
було вбито у брані страшній.

 
Потім друга війна світова,
Дев’яносто мільйонів смертей,
Знову кров’ю полита трава,
За чиїхось безглуздих ідей.

Ну а потім створили ООН,
Бо війна не рятує життя,
І новий написали Закон,
Хоч якесь від війни прикриття.

Але в тихій спочатку москві,
Мафіозний формується клан,
Оселяється він у кремлі,
І очолює владу тиран.

Він планує новітній бліцкриг,
Його манить велика війна,
Йому мало сюжетних інтриг,
Розігралася кров дикуна.

Розбудив істерію війни,
Знову тисячі ліній траншей.
Знову гинуть найкращі сини,
Знову втрачені долі людей…

Олександр Чалий © 2024 р

Дезінформація

Узяв до рук я пачку майонезу,
«Оливковий» написано на ньому.
То я сміявся аж до енурезу,
бо він насправді білий в основному.

Вино сухе і біле, теж облуда,
що мокре воно, потім з’ясувалось.
І з кольором така сама причуда,
бо жовте, а не так як там писалось.

Бульйонний кубик – взагалі проблема,
це ж паралелепіпед натуральний,
У паличках із крабів та ж дилема.
там тільки риба й присмак мінімальний…

З пташиним молоком є два питання,
По перше воно зовсім не пташине,
По друге, з’ясував після вживання,
Там молока немає і краплини.

Те ж саме з генеральним прибиранням,
Бо генералів там не видно взагалі.
Звертаюся до вас з одним питанням:
– Як можемо ми жити в цій брехні?

Олександр Чалий © 2024 р

Як писати вірші

Якщо ви вірші хочете писати,
Тоді слова складіть в музичну фразу,
Тут красномовність треба показати,
Та й римувати маєте щоразу.

А для краси додайте світло ранку,
Скажіть для мелодійності про диво,
Для ритму – про мереживо світанку,
Це також для поезії важливо.

Коли своє проявите старання,
То з римами ви вправитеся вільно,
Тут головне, аби було бажання,
Ви ж хочете писати добровільно.

Скажіть як вітер пахне свіжим ранком,
Як ніч була холодна і похмура,
Як озеро накрилося серпанком.
А решта, це проста література…

Олександр Чалий © 2024 р

Мені болить війна

Тиран почав війну свою криваву,
дівчата плачуть, матері ридають,
говорячи про подвиги і славу,
чоловіків на фронт випроводжають…

 
Цей варвар через ницість чинить війни,
бо варвари по іншому не вміють,
та починають бійню без причини,
І тішаться, як чим заволодіють.

Ці дикуни пишаються терором,
Сміються убиваючи невинних,
І їх не можна стримати докором,
Бо ще живуть на відчуттях тваринних.

Мій розум каже: треба далі жити,
але ж війна це пекло для людини.
Не в змозі ми війну цю зупинити,
а скільки юнаків іще загине.

Жахає нас оця війна сувора,
І тут не допоможе навіть мантра.
У кожного сьогодні було вчора,
Не в кожного ж сьогодні буде завтра…

Олександр Чалий © 2024 р

Випадок у лікарні

В лікарні, в кабінеті плаче жінка,
пояснює їй лікар що до чого:
– Травмована у нього селезінка,
ще й перелом суглоба плечового.

Ви знаєте, він у тяжкому стані,
не можна його зараз турбувати,
крім того ще й аналізи погані,
ми маємо за ним спостерігати.

– А можна мені з ним поговорити?
– На жаль не можна, він відпочиває,
до нього я не зможу вас пустити...
І жінка у безвиході зітхає:

– Однак не можу довго я чекати!
– Скажіть мені потрібні всі слова,
я зможу все йому переказати.
– То ж ви спитайте, чи здала я на права?

Олександр Чалий © 2024 р

Соціальна емоція

Пливе старенька і хлипка шаланда,
з полатаними й драними сітками,
на ній уже не молода команда,
уся продута морем і штормами.

Улов у них був щедрим і багатим,
тож веслами гребуть уже безсилі,
кричить керманич басом хрипуватим,
шаланда ж тяжко прошиває хвилі.

А поряд біла яхта океанська,
засмаглі топ-моделі на кормі,
поволі п’ють із келихів шампанське,
сидять на носі люди ділові.

Володар яхти спінінг закидає,
давно вже не клювала риба в нього.
з нудьгою на шаланду поглядає:
– Чому одним усе, другим нічого???

Олександр Чалий © 2024 р

Вірш без назви

Як природа заспокоїть моє тіло,
Ти пригадуй час від часу про минуле,
Коли серце від кохання ще тремтіло,
Ми в обіймах один одного тонули…

Коли поряд я не зможу більше бути,
Твоє серце нехай спогадам радіє,
Хоч не зможу я до себе пригорнути,
Моя ніжність тебе променем зігріє.

А як прийде і твій час іти за мною,
А це трапиться не скоро, сподіваюсь,
Наша зустріч знову буде чарівною,
Я в коханні сто разів тобі зізнаюсь...

Олександр Чалий © 2024 р

Як обирати друзів

Один метелик лісом пролітав,
Та вирішив до мухи підлетіти,
І він тоді у неї запитав:
– Де поблизу є ароматні квіти?

– Не знаю. Я давно вже тут живу,
А квітів поблизу не помічала,
Та бачила я кучу гнойову,
Я їжу там собі вже добувала.

Багно, консервні банки та сміття,
Відвідати ти маєш неодмінно,
Повір, це справжній рай а не життя,
Ти там поїсти зможеш повноцінно.

І полетів метелик у той бік,
Де чарівний смітник перебував.
Але зустрів бджолу неподалік,
І про смітник у неї запитав.

Метелику бджола відповіла:
– Не бачила ніде я смітників.
Єдине що у лісі я знайшла,
Яскраві квіти різних кольорів.

Тут просто безліч квітів ароматних,
Тож летимо дивитися цей рай.
А ти питай лише у адекватних,
І друзів адекватних обирай.

Олександр Чалий © 2024 р

Останній етап

Три етапи імперії мають,
«Утворилась, розквітла, розпалась»,
Після себе завжди залишають,
Тільки те, що колись відбувалось.

Повелося з часів фараонів,
Що імперію хтось та й зруйнує.
«У росії немає кордонів» ©,
Тож нічого її не врятує.

І вона вже не раз розпадалась,
Провести намагалась реформу,
Реваншистські ж ідеї лишались,
Бо зміняли не сутність а форму.

Вони скриню Пандори відкрили,
І процес незворотній триває.
А вже те, що вони заварили,
Поглинатиме їх і зламає.

Ця війна лише тригер процесу,
Від напруги агресор згасає,
У війні вже немає прогресу,
А в імперії криза зростає.

Час і доля працюють логічно,
Світовий хуліган помилився,
Бо давитимуть економічно,
І до санкцій весь світ долучився.

Вже іде відчуття руйнування,
Все не так як вважав імператор,
І імперія зникне остання,
З нею зникне й останній диктатор.

час,
Бо ніщо не триватиме вічно,
Перемоги старі вже минули,
Всі імперії гинуть трагічно,
Як бува, на чуже зазіхнули...

Олександр Чалий © 2024 р

Мої мрії

А я мрію у лоні природи,
Притаїтися від хвилювання,
Де живуть у обіймах свободи,
Мої спогади і сподівання.

А я мрію пройтися степами,
Доторкнутися до благодаті,
Наодинці побути з думками,
Політати на аеростаті.

А я мрію піднятися в гори,
Заховатися від божевілля,
І пірнувши в безмежні простори,
Скуштувати цілющого зілля.

Я ще мрію пожити в долині,
Окунутися в дух прохолоди,
І пройти по тінистій стежині,
Щоб послухати мову природи.

Олександр Чалий © 2024 р

Кінь і баран

На фермі якось занедужав кінь,
Зітхнув ветеринар: - А що робити,
Якщо за ніч не буде просвітлінь,
То змушений коня я усипити.

 
А в ранці кінь піднятися не зміг,
Аж тут до нього підійшов баран,
І він коня від смерті застеріг:
– Вставай, бо усипить ветеринар.

Як кінь піднявся, фермер закричав:
– Це необхідно нам відсвяткувати!!!
І з радості відразу наказав,
Дружині стіл святковий накривати.

– А щоб гостей усіх почастувати,
У мене є ідея непогана,
Аби було із чого готувати,
З нагоди ми заріжемо барана.

 
Олександр Чалий © 2024 р

Головні якості

На ідеальну жінку він чекав,
Покладисту, розумну і красиву,
У пошуку завжди перебував,
А ще хотів жіночну і цнотливу.

Вона також шукала ідеалу,
Щоб він був забезпеченим і вірним,
Таким, як на обкладинках журналу,
А ще розумним, щедрим і покірним.

Але вони того не розуміють,
Щоб жити разом – треба покохати,
Як душу один одному зігріють,
То й парою їх можна вже назвати.

Відносин ідеальних не існує,
Їм з пихи треба стерти позолоту,
Бо чоловік відносини формує,
А жінка несе мудрість і турботу.

Жіноча мудрість правило створила,
Зухвалість чоловічу пробачати,
А ще існує чоловіча сила,
Жіночу слабину не помічати.

Олександр Чалий © 2024 р

Поїздка до мами

Коли бабуся моя їздила до мами,
Вона завжди на це відводила три дні,
Вела дорога її різними шляхами,
Тоді жила бабуся в рідному селі.

На всю дорогу - день, бо їхали на возі,
Ще день посидіти на кухні і в садку,
Щоб довше з мамою побути в діалозі.
Ще день до дому, на дорогу не близьку.

Коли моя вже мама їздила до мами,
Вона на це завжди відводила два дні,
І добиралася вона вже поїздами,
Могла приїхати в звичайні вихідні.

Вона до мами вже під вечір приїжджала,
Разом вечеряли, сідали у кутку,
Про всі новини аж до ночі розмовляла,
А з ранку бігла вже на стацію сільську.

Сьогодні я, аби приїхати до мами,
Автомобілем витрачаю один день,
Ми перекинулись двома-трьома словами,
І жодних бесід і ніяких теревень.

Пройдуть часи, і я не можу уявити,
Мене думки турбують головні,
Скільки донька зі мною буде говорити,
І чи приїде вона в гості взагалі.

Олександр Чалий © 2024 р

Мої плани

А я маю побачити те,
Що для мене готує реальність,
Те, як папороть рясно цвіте,
І пізнати її унікальність.

Я подумати хочу про світ,
Про ті речі що просто існують,
Те, від чого муркоче мій кіт,
І для чого нам зорі слугують.

Я піднятися маю до хмар,
До бажань, які хочу здійснити,
Скуштувати цілющий відвар,
Аби в розумі довше прожити.

Я ще маю пізнати себе,
З віком мудрість життєву відчути,
Взяти те, що життя відведе,
І багато чого повернути.

Олександр Чалий © 2024 р

Останнє сальто

Він на арені виступав,
Красива музика лунала,
Відповідально працював,
А публіка аплодувала.

Акробатичні елементи,
Красиві сальто і шпагати,
І знову ці аплодисменти,
І просять ще раз показати…

Відмінно виступив на біс,
І публіка аплодувала,
То був найкращий бенефіс,
Але вистава ще тривала.

Він номеру віддав всі сили,
Давно вже так не виступав,
А глядачі на біс просили,
Та й імпрессаріо благав…

– Коронне сальто покажи,
Всього одне, вони ж благають,
Для слави цирку послужи,
Тебе ж артистом називають…

Він проявив самоповагу,
Останнє сальто показав,
Але не втримав рівновагу,
Вмить на арені вже лежав.

Вистава до кінця дійшла,
І винесли ентузіаста,
А публіка собі пішла,
Дивитись іншого гімнаста.

Олександр Чалий © 2024 р

Неочікуваний візит

Зайшов російський світ до України,
Як слон до порцелянової лавки,
Солдати здичавілої країни,
До нас пригнали заржавілі танки.

Брудні і неосвічені солдати,
Зі зброєю в руках і голим задом,
Бажали українців залякати,
По Києву пройтись гучним парадом.

Вбивали вони так, задля розваги,
Бо нелюди по іншому не вміли,
Коли ж розбили їхні колимаги,
То росіяни наче озвіріли.

Вони людей з будинків викрадали,
І били просто так, аби побити,
І тижнями у погребі тримали,
Аби народ свободний покорити.

Залякують, катують і вбивають,
І прагнуть диктатуру встановити,
Дітей же до росії забирають,
Бо хочуть їх в рабів перетворити.

У них якесь суспільне божевілля,
Вони прийшли живих людей вбивати.
Чи це у них якесь гірке похмілля?
Чи можна їх тепер людьми назвати?

Олександр Чалий © 2024 р

Мужик і джин

Гуляв колись мужик місцевим пляжем,
І заблукав у річкову заплавню,
Втішаючись навколишнім пейзажом,
Помітив раптом лампу стародавню.

Підняв він лампу і протер старанно,
І вийшов Джин із вічного заслання:
– Тобі поталанило несказанно,
Бо втілю я любе твоє бажання.

Мужик уважно Джина з лампи слухав,
Відразу все як треба зрозумів,
Тоді подумав, голову почухав,
І джину безупинно відповів:

– Моє життя якесь одноманітне,
Набрид мені місцевий колорит.
У мене є бажання заповітне,
Відвідати я хочу острів Крит.

Але боюся я літати літаками,
Ти розумієш, не для мене висота,
Боюся я пливти і кораблями,
Тому до острова збудуй мені моста.

 
Джин відповів: – Пробач, це не можливо,
Подумай про логістику важку.
Бо це ж для економіки чутливо,
Скільки бетону, сталі і піску?

 
Тоді мужик змінив своє питання.
– Тобі скажу, бо правди ніде діти,
У мене є іще одне бажання,
Давно хотів жінок я зрозуміти.

Чому жінки то плачуть то сміються?
Що думають, коли мовчать вони?
У Джина із очей аж сльози ллються:
– Скажи, а міст якої ширини?

Олександр Чалий © 2024 р

Ранкова кава

Зайшли ми до місцевої кав’ярні,
Де добрий та усміхнений бариста,
Готуючи напої популярні,
Приваблює місцевих і туристів.

Цей запах ніжний стелиться повсюди,
і пахощами зваблює людину.

Вдихаю аромат на повні груди,
один до одного притягує людей.

Поволі ми п’ємо магічну каву,
А ніжний смак так вабить за собою.
Один ковток пробуджує уяву,
Та зваблює своєю гіркотою.

І як приємно починати ранок,
Так просто, без єдиної умови,
Із філіжанки кави на сніданок,
Та теплої, душевної розмови.

Олександр Чалий © 2024 р