Сила кохання

Кохання силу величезну має,

а в чому ж полягає його сила?

Чимало воно людям пробачає,

аби людина тільки попросила.

Кохання може зраду пробачати,

бо не буває зради без потреби,

людина має змогу порівняти,

найкращого шукаючи для себе.

Кохання може злобу пробачати,

коли хтось у становищі скрутному,

бо злобу можна мудрістю забрати,

вона короткочасна в основному.

Брехню кохання легко пробачає,

брехня не може змінювати долю,

вона завжди від відчаю буває,

від небажання завдавати болю.

Кохання і образу пробачає,

хоча образа подруга печалі.

Кохання розуміє і приймає,

і майже все пробачить в ідеалі.

Та в с віті є одне, чому кохання,

ніколи оправдання не шукає,

яке завжди веде до руйнування.

Байдужості воно не пробачає.

Олександр Чалий © 2024 р

Дитинство

Десь залишилася казка,

татове тепле слово,

мамина ніжна ласка,

там було все чудово.

Десь залишилося диво,

в теплих обіймах мами,

де я гуляв щасливо,

тихими вечорами.

Десь залишилися мрії,

давні мої бажання,

щирі дитячі надії,

де не було страждання.

Часом згадаю минуле,

голос матусин чую,

швидко роки промайнули,

я за дитинством сумую…

Олександр Чалий © 2024 р

 

Козацька душа

Колись помер один старий уже кобзар,
сміливий, вільний і нескорений козак,
Тоді поринула душа його до хмар,
перед воротами небес постав співак.

Пречисті ангели стояли на шляху,
вони зустріли із піснями кобзаря.
А далі сутності нечисті без страху,
до пекла прагнуть повести богатиря.

За те що він людей чимало порубав.
Багато крові він пролив і ріки сліз,
бо він ще в молодості битися почав.
В бою він бився наче той головоріз.

Постали ангели за душу козака:
– Він бився з ворогом у чесному бою.
Безстрашно він ворожі стримував війська.
Така душа повинна бути у раю.

Кобзар сказав тоді: – Завжди я вільно жив.
Бо без свободи – і в раю я пропаду.
Я за життя своє нікому не служив,
і після смерті теж служити не піду.

Його душа завжди свободною була,
вона і зараз десь літає в небесах.
Вона тримається людського джерела,
як кобза грає – оживає у піснях.

Олександр Чалий © 2024 р

Невдача

Як ти собі невдачу уявляєш?
З освітою працюєш двірником?
Чи з мамою в квартирі проживаєш?
За сорок, і живеш одинаком?

Насправді це інакше виглядає:
Коли живуть у шлюбі як чужі…
Буття одноманітно протікає,
Живуть, але стосунки на межі.

Поснідати ти мрієш круасаном,
Із чашечкою кави без турбот,
Гортаючи журнал перед фонтаном…
Але фактично каша і компот.

Коли на найпрестижнішій посаді,
Знаходишся неначе в колії,
Весь день ти в кабінеті, на нараді,
Працюєш і ненавидиш її.

Коли щодня ти мрієш все змінити,
Робити ж так нічого й не почав.
Не хочеш негатив цей зупинити,
Я б саме це невдачею назвав.

Олександр Чалий © 2024 р

Різні цінності

Ми боремося за свою культуру,
Відстоюємо гідність і свободу.
За рідну мову і літературу,
І за ментальність нашого народу.

Вони звичайно можуть нас убити,
І знищувати цілі покоління,
Будинки наші можуть розбомбити,
Від вільних міст залишити каміння.

Та нелюди звичайно розуміють,
Що прагнемо назад ми повернутись,
Вони тепер від люті скаженіють,
Війна ж надовго може затягнутись.

Тому народну спадщину руйнують,
Яка доводить нашу ідентичність,
Собори і музеї бомбардують,
Імперську демонструючи величність.

Вони воліють наш народ зламати,
Здобутки наші знищують зухвало,
Якщо в людей історію забрати,
Тоді нас наче і не існувало…

Олександр Чалий © 2024 р

Образа і людина

Образа це тваринка майже дика,
вона не має жити у Людині.
Як правило, проблема невелика,
але Образа, це сестра Гордині.

На вигляд ця тваринка не шкідлива,
значної шкоди принести не може,
але вона в’юнка і вередлива,
Людину дуже легко переможе.

Якщо ж вона в Людині оселилась,
звичайно розпочне вередувати.
Коли уже Людина підкорилась,
їй хочеться тваринку врятувати.

 
Весь час Людина думає про неї,
про неї тільки й може розмовляти.
Отримавши великі привілеї,
Образа починає під’їдати.

І їсть усе, що знайде в середині,
волокна, нерви, м’язи і судини,
відкушує спочатку по клітині,
а далі й цілі органи Людини.

Людина починає відчувати,
що там болить, там коле, там стріляє,
та вже не може без Образи існувати,
Образа ж їсть і далі підростає.

Людина вже старіє і хворіє,
Образу невтямки їй відпустити,
Вона сама того не розуміє,

Що без образи легше стане жити…

Олександр Чалий © 2024 р

Пекло

Це місце в світі душа страждає,
Бо в грішників суворе виховання,
Там кожен в казані перебуває,
І всі несуть нестерпне покарання.

Все правильно і все там справедливо,
Спокутують гріхи свої злочинці,
Тирани там караються жахливо,
А на вогні всі злодії і вбивці.

Та в пеклі там свого вогню не має,
бо все іде за схемою простою,
де кожен за свій гріх відповідає,
і свій вогонь приносить із собою…

Олександр Чалий © 2024 р

Щира віра

Яким спекотним виявилось літо,
страшна посуха виснажила поле.
А соняшники сонцем перегріті,
їх навіть не відвідували бджоли.

Тоді до церкви всі прийшли селяни,
священник їм сказав слова глибинні,
що ви, як православні християни,
молитися із вірою повинні.

Увесь наступний тиждень всі молились,
збиралися по три рази на день,
уважно вони в Біблію дивились,
і співали праведних пісень.

В неділю біля церкви всі зібрались,
і знову до священника прийшли,
– Ми на молитву Отче сподівались,
але нічого ще не досягли.

Щодня ми всі збиралися й молились,
дощу як не було, так і немає.
Той відповів: – Хоча ви і хрестились,
сама молитва не допомагає.

На жаль весь час ви молитесь без віри.
Без віри і сьогодні ви прийшли.
І я скажу, ви просто лицеміри…
Ви навіть парасольки не взяли.

Олександр Чалий © 2024 р

Ненависть та гнів

Ненависть це антонім до любові,

любов же є бажанням благодаті.
Для злагоди є людяність в основі,
а зло завжди формується в диктаті.

Ненависть дуже легко зрозуміти,
це нашої душі до зла взаємність,
допоки зло це буде поряд жити,
то буде жити й дика ця системність.

Ненависть може збурити жорстокість,
і вади протилежні до чесноти,
Огидність, віроломність і підступність,
усе суспільство зможуть розколоти.

Одна зневага душу вже дратує,
і хто від горя нашого радіє,
ненависті політику формує,
і від людської крові скаженіє.

А гнів бажанням помсти буде жити,
за дійсну чи надуману зневагу,
Аби цю ситуацію змінити,
ми маєм здобути перевагу.

Ненависть не вирішує проблеми,
оскільки лише гнів вона пробуде.
Жорстокість розповсюджують нікчеми,
А гніву без ненависті не буде.

Олександр Чалий © 2024 р

Свароже коло, або Місяць покотився по сузір’ям

Раніше, у слов’янській міфології, Місяць називали Колобком, а рух Місяця по сузір’ям називався Сварожим колом. Були сузір’я Вепра, Лебідя, Ворона, Ведмедя, Вовка, Лисиці.

 
Жили якось баба й дід,
жили дуже скромно,
був у них малий дохід,
їли економно.
Якось каже бабі дід:
– Ніколи й присісти,
приготуй мені обід,
дуже хочу їсти.
– Закінчилося пшоно, –
Баба закричала:
– Я з комори все зерно
Вчора ще забрала.
– Тихо баба, не кричи, –
Дід відповідає:
– Колобка мені спечи,
Як пшона немає.
По засікам пошкребла,
Борошна зібрала,
Замісила як змогла,
І у піч поклала.
Швидко спікся колобок,
Баба хліб дістала,
Вистигати в холодок,
На вікно поклала.
Пішов дощик із зірок,
В небі деревлянському,
Покотився колобок,
По шляху чумацькому.
По дорозі вепра стрів,
Навіть не злякався,
Вепр шматочок відкусив,
Колобок сміявся.
По дорозі повернув,
лебедя побачив,
лебідь трішки відщипнув,
бодай не віддячив.
Потім ворон наздогнав,
З ним поговорили,
Ворон з боку поклював,
І злетів щосили.
Покотився колобок,
З ведмедем зустрівся,
Відкусив ведмідь шматок,
Навіть не наївся.
Потім вовк його вхопив,
З колобком погрався,
Теж частинку відкусив,
Миттю попрощався.
Тут лисиця підійшла,
Теж йому зраділа,
Різко вгору підняла,
І мерщій доїла.

Олександр Чалий © 2024 р

Порозумівся

Я жив у смутку, тривога в думці, і без причини,
Робив перерви на відпочинок і повертався,
Гуляв у парку, відволікався, читав новини,
Але той смуток в моєму серці ще залишався.

Тоді поїхав одного разу я у Карпати,
Ходив у гори і піднімався на полонини,
І намагався душевний спокій там відшукати,
Допомагали мені смереки й гірські вершини.

Там я старався самоповагу відшліфувати,
Безглуздість смутку все зрозуміти я намагався,
І дуже прагнув свої печалі контролювати,
Весь час я вірив у власні сили і не здавався.

Як повернувся - тоді відкинув одноманітність,
І розібрався що дуже важко в печалі жити,
Мені вдалося перебороти свою амбітність,
Сумну реальність на власну радість перетворити.

Безглуздість смутку я розумію тепер чіткіше,
Бо сталось диво, печаль пропала одномоментно.
Немає смутку, і це для мене найголовніше,
А на буденність уже дивлюся індиферентно.

Радію сонцю, живу на дачі і без печалі,
В майбутнє вірю і культивую собі троянди,
Гуляю в лісі, відпочиваю на сіновалі,
Тому веселим я можу бути без пропаганди.

Олександр Чалий © 2024 р