Я родом зі степу 

На півдні є степ неосяжний, 

Де вітер колише траву. 

Де простір, владика поважний,

Малює красу степову.

Цей степ як розкриті долоні,

Розлоге безмежжя полів,

А хмари неначе в поклоні, 

Тримають відлуння років. 

Туман там виходить не з неба, 

А з самого серця землі. 

У нього завжди є потреба, 

Тонути в густій ковилі.

Лягає там ніч надто різко.

За мить постає мов стіна. 

А місяць стоїть дуже низько, 

Як келих старого вина. 

Там вітер не гість, а господар, 

І півдня незримий каркас.

В степу він величний володар,

Він присуд і суд водночас. 

Там річка дарує повагу, 

Відлуння далеких часів, 

Бо пам’ять – сильніша за спрагу,

І важча від тисячі слів…

А степ — це не місце. Це — міра.

Якою вимірюють час. 

А в часі гартується віра, 

Що робить незламними нас. 

І степ як висока посвята, 

Де сонце за обрій іде, 

Приховує абрис сармата, 

І нас до причастя веде. 

Там пам’ять живе віковічна, 

У силі невтомних вітрів, 

Це сила стихійно магічна, 

Мов подихи давніх віків.

Не твоя...

– Що ж ти сину мій так зажурився?
Що мовчиш і про волю не мрієш,
Ти з роками так сильно змінився,
Чи ще мову мою розумієш?

Жінка довго на в'язня дивилась:
– Ти чому ворогам не завадив?
Я за тебе постійно молилась,
Чому ж, сину мій, ти мене зрадив?

Ти до ворога сам попросився,
І одразу схопився за зброю,
А земля на якій народився,
Раптом стала для тебе чужою.

Я за тебе боролась щосили.
Я за тебе із ворогом билась,
Чим же сину тебе спокусили?
Чому в тебе ненависть з’явилась?

– Не про тебе я думав роками,
в мене інша шанована мати,
я із нею своїми думками,
твою пісню не хочу співати.

–Заспокойся рідненький мій сину,
видно в серці твоєму руїна,
про твою я забуду провину,
не твоя я уже Україна…

Незакінчений том

Постійно записую власні думки,
моменти душевного стану.
Так стрімко чомусь пролітають роки,
сюжетом сумного роману.

Навколо так швидко змінилось життя,
а я все втішаюсь думками,
І маю постійно таке відчуття,
що вік пролітає томами.

Здається ще вчора я був юнаком,
почав перший том розгортати,
І вже розумію, пишу сьомий том,
і мрію його дописати.

Олександр Чалий © 2025 р

Колись і зараз

Війна була далекою колись,
загиблих ми тоді ще не ховали.
І сльози вдов тоді ще не лились,
ми горя ще тоді не відчували.

Не бачили заплаканих очей,
і цих жінок, одягнених у чорне.
А смерть красивих, юних ще людей,
здавалася як дещо ілюзорне.

Але тепер змінилося усе,
душа людей зворушена бідою,
бо окрім нас, ніхто нас не спасе,
а молодь наша жертвує собою.

Тепер у них один орієнтир,
бо ця війна нас ріже по живому.
А старші люди моляться за мир,
та ждуть їх з перемогою додому.

Олександр Чалий © 2025

Може бути запізно…

Все на потім ми звикли лишати,
Своїх рідних привчили терпіти,
Та не можемо вже пригадати,
Як давно дарували їм квіти.

Головному нам треба навчитись:
Плине час, і свого вимагає.
Ми не маємо права спізнитись,
Просто потім запізно буває.

І вже квіти несуть до людини,
Коли пам'ять у серці пульсує,
А людина в свої роковини,
Запах квітів уже не відчує…

Олександр Чалий © 2025 р