Живе в народі мова солов’їна,
А в ній душа Шевченка і Франка,
Ніколи не ставала на коліна,
Дісталася ж їй доля нелегка.
Всі триста років мову руйнували,
Закручуючи серію інтриг,
Книжки московським чоботом топтали,
Придушуючи видавництво книг.
Ще й мовну запровадили цензуру,
А Філарет анафему наклав,
На книжний друк і всю літературу,
Євангелє ж спалити наказав.
І твори богословів сплюндрували,
Спаливши їх на вулицях Москви,
З «Вінця історії» пожежу влаштували,
Показуючи дикі норовИ.
І нищення вже стали непомірні,
Наказом імператора Петра,
Де Києво-Печерські книгозбірні,
Всі варварами спалені до тла.
Забороняли мовою писати,
Та навіть вилучали букварі,
Веліли «малороською» назвати,
Бо так їм захотілося в кремлі.
Бажали українську мову вбити,
Російські імператори й царі,
Аби могли московською служити,
Всі київські церкви й монастирі.
Коли прийшли до влади комуністи,
Вони і словники репресували,
А мову нашу, ті іще лінгвісти,
Нарєчієм місцевим називали.
Та українська знову розквітала,
Це етносу ознака головна,
вона у наших душах існувала,
казкова наша мова чарівна…
Олександр Чалий © 03.07.2012
